Сім десятків дідові старому,
Сам незчувсь, коли і відгуло,
Вже лице пожовкло, як солома,
Борознами вкрилося чоло,

Сяють очі глибоко спідлоба,
Тільки пух лишивсь на голові…
Лає син, що ні чорта не робить,
Допіка невістка: ще живі?

Остогидло діду хліб жувати,
Слухати образи від усіх,
Ціле літо горобців ганяти
Та граків сусідові на сміх.

Взять би істик, торбу через плечі
І піти світ за очі з села,
Але звик до хати, до малечі,
Що його, мов батька, облягла.

Все стерпить, хіба заплаче стиха,
Дивлячись на добрих малюків.
Все стерпить — докори, сором, лихо
Лиш би вмерти на землі батьків!

24.06.1956

Сидить у кріслі старий чоловік,
а його шкіра, як соняшник,
слідує за сонцем, що постійно втікає,
як кіт, який не хоче, щоб його погладили.

Скінчилося його життя,
як неприємне завдання, яке треба було виконати,
і тепер він може відпочивати,
аж його впустять до могили.

Він не має ні сили ні бажання поворухнутися,
і тільки бачить з-під опущених повік,
як лазять по його жовтих руках
мухи, сині, як очі.

Так мало споминів,
замало, щоб забути …

так тяжко бачити
в пустій кімнаті,
так тяжко йти
крізь двері, що ведуть
в пусту кімнату;

моїми пальцями
прошелестіли
осені,
крізь пальці
прослизнули весни,
і ночі
з теплими жіночими
устами …

усе ішло,
і я не знав куди,
усе пройшло,
куди ? — не знаю;

так мало спо-
минів,
замало, щоб
забути,
так тяжко бачити
в пустій кімнаті,
так тяжко переходити

в пусту кімнату.