Вірш тижня
Close
Валерій Пузік

землі моєї країни…

землі моєї країни
вистачить
на мільйони могил

міст –
на мільйони снарядів
ракет
та мін

людей –
на десятки років
війни

війни –
на два
може три покоління
поки будуть живі

батьки
передаватимуть зброю свою
дітям своїм
як сімейну реліквію
чи оберіг

– останній патрон для себе
запам’ятав?
– так!

села
які згорять в попіл
так і залишаться нічиїми

тут не ходитимуть люди
відірвані ноги
кістками
вздовж замінованих стежок
лежатимуть на сонці
чи під снігом

посадки
в яких виростатимуть замість дерев руки
і вибухатимуть квітами навесні
жуками
та метеликами

і поля
де
замість картоплі та буряків
замість пшениці гречки та гороху
проростатимуть
голови
серця
печінка та нирки

замість бджіл – мухи
замість пісень – відрізані вуха

землі моєї країни
вистачить
усім

їж її як хліб

Завантажуйте наші додатки:

Випадкові вірші

Ліна Костенко

Ми виїхали в ніч

Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.
Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.
Притихлі явори стояли безшелесно.
І зблиснула гроза — як вихопила ніж!
Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.
Машину повело, і ми згубили шлях.
Усі мої ліси, удень такі приватні,
Схрестилися вночі із небом на шаблях.
Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.
Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.
Було моє життя — як ночи горобині.
Нічого у житті не вміла переждать.
О, як мені жилось і як мені страждалось!
І як мені навіки взнаки воно далось!
А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя — це те, що відбулось?

Женя Васильківська

Нерівний триптих

I

ГОВОРИТЬ ВІТЕР

Невідомими
буревіями
голос каменя
переноситься.

(Чорним кетягом
гори морщаться —
синім леготом
ріки падають).

Непокірними
подорожніми
сліди каменя
позатирані …

(Голос каменя
гнеться обрієм —
блиском колеса
тліють віддалі).

І дорогами
і в гущавині
я шукаю днів,
що загублені,
я шукаю днів,
що під каменем,
розцвітаючи,
задихаються.

II

ПІСНЯ ТРАВ

Багато листя зчорніє в снігу,
хоч камінь житиме.
Багато струн затихне в лісі,
як згасне вітер.

Неначе тиша, що назавжди
зламає голос,
камінні руки не повернуть
дзвінких світанків.

І ми затихнемо, як обрій
зашерхне інеєм,
і наші коси зітруться в білих
пісках, під місяцем,

коли закриються ворота осени
спокійним золотом,
коли розсиплеться сліпе насіння
крізь збитий колос,

коли затягнуться озера тиші
глухими хвилями,
коли померкнуть на дзвіницях
блакитні дзвони.

III

ГОВОРИТЬ КАМІНЬ

Хоч врозріз з часом вітру плач не стихне,
хоч солонцями місяць цвіт затінить,
на якорі простоявши в глибинах,
я знаю світло, що зникає з лілій.
Я п’ю те, що загачене смолою,
я в борознах роздмухую мій образ,
вогнем, що перерізав браму костей,
проношу шепіт, розкриваю голос.

*

Я вже давно
лежу на роздоріжжі снів — жду,
піднявши терпкість дня в золу верхів’я,
я значу довгий ряд початків, і на стінах
виписую сузір’я, що загинуть.
Малі сузір’я первоцвітів перейдуть
зі мною в довгу, незабуту пристань —
причаливши, години мовчки зійдуть,
віддавши в’ялу ношу, мертві цвіти.

Я лежатиму
тут довго. Поки на всохлий поклад
не скинеться, як цвіль, ґрунтова крига,
і я поверну чóло, розірву
безсилий трепіт стежки, і в темряві
спливу останнім, безпідставним гнівом.

Юрій Тарнавський

В кімнатах

Я люблю вигідну географію

архіпелагів моїх кімнат,

монотонні краєвиди стін

і середземноморський клімат ванн.

Люблю лежати в білій тіні стель

і слухати, як ростуть годинники

і як меблі пускають коріння

у вовняний гумус килимів.

Плекаю я в своїх кімнатах

слухняні клюмби порядку,

а під теплими листвами ребер

серце, пласке, як блощиця.

1960

Вибрані поети

Аттила Могильний

Аттила Вікторович Могильний (16 вересня 1963, Київ — 3 вересня 2008, Київ) — український поет, дитячий письменник та перекладач, укладач неформального часопису \"Абаба-галамага\". Один із небагатьох київських династійних поетів: його батько — поет Віктор Могильний, відомий як Віть Вітько. Мати — Аврелія Могильна, угорка з Ужгорода (звідси угорське ім'я Аттила).

Надія Глушкова

Надія Глушкова (народилася 1994 р. в Одесі) — поетка, публікувалась в альманасі Alpha Centauri, колишня учасниця одеського Театру поезії "Токи Фуко" і проєкту LitZustrich, учасниця Міжнародного літературного фестивалю в Одесі 2021 року та фестивалю української культури ВИДЕЛКАFEST 2022, працювала журналісткою та лінійною продюсеркою на одеському Суспільному, наразі працює в комунікаціях.

Богдан Рубчак

Богдан Рубчак (6 березня 1935, Калуш — 23 вересня 2018, Нью-Джерсі) — український письменник (поет, літературознавець, есеїст). Автор збірок поезій, співредактор і співупорядник книжок, представник модернізму в українській поезії 1960-их років, член Нью-Йоркської групи. З 1948 у США: з 1968 викладач у Рутґерському, з 1973 — в Іллінойському університетах. Перекладав з англійської, німецької, французької. Вважається одним із видатних поетів української діаспори.

Колекції

Бароко

2 поетів
Бароко (XVII - XVIII ст.) — напрям у літературі та мистецтві загалом, характерними ознаками якого був...

Романтизм

15 поетів
Романтизм (XVIII - XIX ст.) — напрям у літературі та мистецтві загалом, характерними ознаками якого є...

Модернізм

13 поетів
Модернізм (XIX - XX ст.) виник як реакція на численні революції, урбанізацію та індустріалізацію, на нього також...

Наші 20-ті

19 поетів
Наші 20-ті — термін, котрий створила українська літературознавиця Ярина Цимбал на позначення української...
Вибір редакції

Аванґард

5 поетів
Аванґард (20-ті рр. ХХ ст.) — течія, визначальними ознаками якої було руйнування традиційних форм і канонів...
Вибір редакції
Неокласики (початок ХХ ст.) — група українських поетів та письменників-модерністів початку ХХ століття...