I
ГОВОРИТЬ ВІТЕР
Невідомими
буревіями
голос каменя
переноситься.
(Чорним кетягом
гори морщаться —
синім леготом
ріки падають).
Непокірними
подорожніми
сліди каменя
позатирані …
(Голос каменя
гнеться обрієм —
блиском колеса
тліють віддалі).
І дорогами
і в гущавині
я шукаю днів,
що загублені,
я шукаю днів,
що під каменем,
розцвітаючи,
задихаються.
II
ПІСНЯ ТРАВ
Багато листя зчорніє в снігу,
хоч камінь житиме.
Багато струн затихне в лісі,
як згасне вітер.
Неначе тиша, що назавжди
зламає голос,
камінні руки не повернуть
дзвінких світанків.
І ми затихнемо, як обрій
зашерхне інеєм,
і наші коси зітруться в білих
пісках, під місяцем,
коли закриються ворота осени
спокійним золотом,
коли розсиплеться сліпе насіння
крізь збитий колос,
коли затягнуться озера тиші
глухими хвилями,
коли померкнуть на дзвіницях
блакитні дзвони.
III
ГОВОРИТЬ КАМІНЬ
Хоч врозріз з часом вітру плач не стихне,
хоч солонцями місяць цвіт затінить,
на якорі простоявши в глибинах,
я знаю світло, що зникає з лілій.
Я п’ю те, що загачене смолою,
я в борознах роздмухую мій образ,
вогнем, що перерізав браму костей,
проношу шепіт, розкриваю голос.
*
Я вже давно
лежу на роздоріжжі снів — жду,
піднявши терпкість дня в золу верхів’я,
я значу довгий ряд початків, і на стінах
виписую сузір’я, що загинуть.
Малі сузір’я первоцвітів перейдуть
зі мною в довгу, незабуту пристань —
причаливши, години мовчки зійдуть,
віддавши в’ялу ношу, мертві цвіти.
Я лежатиму
тут довго. Поки на всохлий поклад
не скинеться, як цвіль, ґрунтова крига,
і я поверну чóло, розірву
безсилий трепіт стежки, і в темряві
спливу останнім, безпідставним гнівом.
