Close
Богдан Бойчук

Пора Жовтіння

60.

Час затирає спомини,
затуплює щемінь
втрати.

З мертвою в ложі любов’ю —
вже забуваю, яка ти.

61.

Перечитую всоте спомини,
щоб зачитатися
в душу.

Внівець зім’явши гордість,
вчуся ставати бувшим.

62.

Збираю з тіла дотики
уст твоїх, наче
вишні.

Засушую в книзі стокротики
“любить не любить” мислі.

63.

Всоте сполоскую пам’ять,
змиваю твою
подобу,

щоб менше боліло серце
порожнім місцем по тобі.

64.

Щоб заглушити розпач,
шукаю в природі
ласки.

Але думки ще більше
б’ють об мембрану мозку.

65.

Кругом порожній простір,
не знаю, куди
ступити.

Не можу-бо вгадати,
в якім ти боці світу.

66.

Минаючись з жінками,
торкаю їхні
душі,

що нутами прощання
нестерпний біль ворушать.

67.

В тісноті лиць знайомих
чимраз стає
безлюдно.

Я блуджу й заникаю
в оглухлих пополуднях.

68.

Де я тебе примощу,
немов засушену
квітку ?

Дороги біжать на всі боки життя —
не коливає ніхто і нізвідки.

69.

На скроні сідає мряка,
вникає темінь
зловісна.

Цього кохання не стало
ні на життя, ні вірші.

70.

Час, мов туман, минає,
лишає мене
набоці.

Іду в густу стернину,
і місяць коле в очі.

71.

Приходить пора жовтіти,
мов бір восени,
левади.

Полощу вечірні думи,
мов дикі гуси над садом.

72.

Пора заходити в осінь,
немов у жовтий
притулок —

без шумування соків
квасити в діжах минуле.

73.

В тиху годину дозріння
приходить пора
повніти.

Знадвору кигиче місяць,
замотаний бабине літо.

74.

На споловілім полі
вітер гне
павутину.

Ступаю краєм життя —
пізня година.

75.

З білого аркуша — згадки
всякають в глуху
бібулу.

Кохання стають побляклі,
коханці стають відбулі.