I

Пестре перéвесло,
що скоромовкою
в’яже град.

У твоїм трепеті
двигтить затоптаний
жар багать.

У твоїм шепоті —
зелений віхоть
під темним ніггем
кори.

В яких розмитих
глибинних сітях
проміння риб ?

В яких бездонних
пустинях, на камені,
дозріє мак ?

Чому не світло
народить полум’я,
а голос — тьма ?

Чому лиш призмами
безструнних гітар гра ?

В янгола падають
на білі крила
попіл і град.

II

Через двигтіння хвиль, закритий берег,
лиш, простягнувши погляд, можна знати :
це колос зір блакитну ниву в’яже,
це порожнеча мерехтить снігами.

Руками загорнувши спів, і взявши
життя доріг, розірване камінням,
послати шепіт вій в незмінний простір,
де всі обличчя : обрій, відгук, відплив.

І не збивати струн. Нехай
над спільним морем, мерехтінням тиші,
хвилює листя, розливає ріки,
нехай терпким кадилом стане літо,

де неминучість на гілках, як гроно
задимлених кришталів нависає,
а на границях голосу — мовчанка,
спокійний став, прозора суть тривання.

Не затопити чола, а підняти
долоні в дим, що відійде у пристань
стовпом луни — туди, де спілий місяць
горить над схилом дня, як кругла пісня.

III

Ти — як вінок насіння. Молот світла,
що розіб’є луску, ще довго
яснітиме слідами слів, і повінь
не зірве сітей, не розділить зору,
що в сутінках згрібає щедрі жнива.
Між молоком і м’ятою, на загорожах
думок, твої зелені вени
кільчаться глодом, чорнооким терном,
загравою шипшини. Шум горіхів
тече сухим галуззям, дивина
вростає в черепи, і смолоскипи
палахкотять над попелом коріння.

Так все завершується — як слово в світлі.
В гарячих грушах південь в’яже тишу,
в малині прозріває червінь. Але лан
ще не доріс, і нетерплячий невід
шугає порожнечею — : сильце на вітер.
Ти відхиляєш сонце. Коралеві
дороги застилають морок,
струмки волошок витікають в небо,
проміння жита — жовтий жар — двигтить
живицею сосни, бурштином моря,
дугою підпирає кроки, приплив.

З твердої кости
тебе вирізують, витісують з каміння,
і з дерева, немов ворота : свідок,
що закриває погляд, межі цвіту.
Ні, ти : вінок. Це на твоїх полях,
роз’ятрених від грому, повних глини,
джерел темряви, каламутних тіней,
напнявся лук років, хвилюють гриви
кремінних коней, і танцює
насіння берегами, коло райдуг,
там, де зачерпнене шоломом море,
розлившись, як зелений птах, співає.

І

Поезія, друже, всюди є —
І в людях, і в природі,
І, поки чоловік жиє,
Її умерти годі.

Вона сміється на устах
Маленької дитини,
Вона летить до нас у снах,
Як вітер з верховини.

Вона нам працю солодить,
Співає при роботі,
Алмазом ясним мерехтить
В кривавім людськім поті.

Вона у бурі, в реві фаль,
В збіжжях-ланах на полю,
Вона і там, де гостра сталь
Мигтить, б’ючись за волю.

Вона в дощі, в снігу, в імлі,
В курнім осіннім димі —
Найменше ж, друже, єсть її
В химернім ритмі й римі.

ІІ

Коли тобі говорять,
Що хоч і не найгірші
Поезії ти пишеш,
Так все ж вони — лиш вірші;

Що в віршах твоїх годі
Стрінути щось нового
І що таких поетів,
Як ти, на світі много;

Коли тобі говорять,
Не слухай того, брате,
А критикові свому
Ти можеш так сказати:

Думаю — добре б було,
Добродію учений,
Коли би ви весною
Пішли у гай зелений

Й послухали, як вітер
З листками розмовляє,
Як пахнуть свіжі квіти,
Як соловій співає;

Як в лузі на калині
Кує зозуля сива,
Як хмара по блакиті
Мандрує білогрива;

Як буря табунами
Гуляє по долині,
Як дзвонять на тривогу
Дзвіночки темно-сині;

Й поглянули, як з глуші,
З веселкою на скрані,
Стрійна в імлу перлисту
Виходить казка-пані;

Вам двадцять літ минуло,
І бачили ви много,
А глядите — неначе
На щось зовсім нового.

Бо квіти, птахи, хмари —
Одна краса, та й годі!
Лиш фялків не садіть ви
З цибулею в городі.
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
Поезія правдива
Цвіте в душі, як весна,
Й таємно творить дива,
Задумана, чудесна.

В житті, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш,
Та в поспіху їх безучасно лишаєш.
Часом лиш попадесь лице характерне,
Що взір поневолі до себе приверне.
Зирнеш, заговориш і стиснеш за руку –
Найближча хвилина приносить розлуку.
Та довго ще в тямці відтіль і відсіль
Не раз визирає приязний профіль.
Та де з ким тісніше злучив тя шлях долі
Чи в бою, чи в праці на рідному полі.
Живеш поруч нього, смієшся і плачеш,
Здається, всі думи в душі його бачиш.
Здається, все ясне, і гнів його й ласка, –
Аж глянеш пильніше: все маска і маска.
Лиш маску ти знаєш, її ти любив,
Що криєсь за нею – і хто ж се зглубив?
Часом лиш припадок ту маску відхилить –
Зирнеш і жахнешся: «Чи взір мене милить?
Чи знав я сю постать, чи бачив уже?
Лице мов знайоме, та зовсім чуже!»
Профілі і маски – ось поле розлоге!
Ось все, що дає нам життя наше вбоге.
І вбогі жили б ми, понурі, як мари,
Якби не поезії дивнії чари.
Вона ті профілі хапа на льоту,
Дає їм безсмертне життя, теплоту;
Всі маски свобідно вона відхиляє
І в душах, мов в книзі, вигідно читає.
Укритеє щастя, мов мати дитину,
Вона обгортає у теплу ряднину.
Незримії сльози, що плаче душа,
Вона поцілуєм своїм осуша.

30 марта – 1 апреля 1893

Нестерпне світло
перетяло груди,
і в серце врізалося
слово.

І до кінця твого
болітиме
затерпле
тіло,
а в жилах синьо
пульсуватиме свідомість :
ти живеш.