Мангетен забувається — як текст
розмови сиґарет — і лащиться мов пес
парчевий дим і кілька фраз що Музіль…
якого переклав зі сну в порожній “Музі”
на сон слонів і на пташиний свист
Озіріса вдягнув ув Ізісине тіло
і на ріці туману білий лис
тих мандрівців накрив — бо вже сіріло —
кав’ярні корабель в передзимовій бухті
лиш дим від сиґарет нам нагадає: бути
в цих стінах і кутах просмерджений текстиль
із віршів і вина утворював нам стиль
і трухлі пні пісень в яких калина в лузі
сіроми та старців в революційні дні
тікай до себе — поруч музи
її колін — бо ті хто там: смішні
й страшні — немов ловці на лиса —
і того що накрив абсурд співачки лисий
і того що ріка народить з мандрівців
що знає нори слів і дудлить “Okocim”
вони наш корабель не похитнули співом
сирен — бо споглядання дій
в часи коли сей бунт залиють скислим пивом
із вогнегасників між ніг — настане втім
епоха пост-бунтарства — пост-стихій
мистецтво впаде діл — знеціняться стихи
поети й малярі доп’ють отруту часу
всі мимо пронесуть вино налите в чашу
і тільки міт отой в якому твій Озіріс
шукає собі смерть у місті — корабель
сей прихисток усім хто знає мову звірів
і мову снів — і чує ще тебе
що ти при каві — на столі води —
пожовклим нігтем креслиш ті ходи
й ісходи ті — де повне місто книг —
і ми — мов кажани — літаєм серед них
із нами наші дні й коханки і повії
офіціянти — всі хто береже
і п’є із нами те що пан господь налиє
в чорнильницю душі що світить вітражем