Ти наді мною в темні ночі
Ніколи не стуляла очі,
І сповивала, і кохала,
Мене малого доглядала.
Малому виглядала долю
Й благала бога, щоб ніколи
Не довелось мені на світі
Із лихом, з горем вкупі жити;
І все кохання, що палало
У тебе в серці і не знало
На кого вилитись, — вповні
Ти віддала його мені.
В журбі життя ти доживаєш,
А все ти долі виглядаєш
Мені, і мною ти живеш,
І днів ясним в бездоллі ждеш.

1880

В хаті сонячній промінь косо
На долівку ляга з вікна…
Твої чорні шовкові коси
Припорошила вже сивина.

Легкі зморшки обличчя вкрили
Це життя трудового плід.
Але в кожному русі — сила,
В очах юності видно слід.

Я таку тебе завжди бачу,
Образ в серці такий несу —
Материнську любов гарячу
І твоєї душі красу.

Я хотів би, як ти, прожити,
Щоб не тліти, а завжди горіть,
Щоб уміти, як ти, любити,
Ненавидіть, як ти, уміть.

14.09.1955

I

Прив’ялий кущ бузка
і грудку глини.

Більш нічого.

За все :
за передертий крик
на ложі родження
і смерти,
за біль,
що омотав утробу,
за стогін,
скривлені уста,
і за дитя в твоїх колінах,
що бризнуло плачем.
За все.

II

Руками,
як сухі гилляки,
каміння буднів кидала,
одна,
а біля ніг
їжачилось,
гарчало,
голодною собакою
життя.

III

З-під чорних брів її
журчали сльози,
падали на мене
і пекли.

Як викричати
сльози материні,
як вистогнати пісню
про кістяк,
про жовті руки,
про червоний кашель,
і про щось тепле в грудях,
як любов ?

IV

Я бачив Богородицю над нею,
я бачив схилений на шибу мирт
і чорні двері.

V

І я приніс тоді
прив’ялий кущ бузка
і грудку глини.

Більш нічого.

Бо в мене : тільки жаль,
бо в мене : лиш червоний кашель.

і ще щось тепле в грудях,
як любов.