Close
Остап Сливинський

Лі

Нескінченні мандрівки поміж шарами повітря.
Носять волосся дружини вікаріїв вгору до сонця —
так, як носила кошик з трояндами моя занедбана Лі.

Біжать думки моєї забутої Лі поміж птахом і тінню птаха,
поміж люстерком і позіханням, поміж колами солі
й скляними півсферами з плямами тіл, запашних і липких, як драглі.

Моя Лі, що кохає вусатих гвардійців, ридає в сідлі.
Вітри узбережні роздмухують сльози, як пір’я. Пістолі
обмацують ціль і дірявлять тіло нічного коханка.

Ще не світало, а в морі вже починають ранкові сеанси,
густішає вогкий жіночий подих, очі слідкують за рухом плівки.
У кадрі — причал, як кінець затяжної й курної мандрівки,
вибігає й стає поруч себе в задумі моя непрощена Лі.

Тягнеться в тиші на захід довга нитка фаґота.
Я зберігаю фото моєї далекої Лі.
Беру його в руки надвечір, й легке, як волосся,
світло вечірнє моїх уникає долонь.

Та все, що я можу, — кружляти поміж шарами повітря
і зберігати пелюстку моєї дорослої Лі.