Кажеш, ми
лише тікаємо з великого у мале
і назад —
такі всі наші розмови?
А пам’ятаєш ту гру, яку
ми вигадали одного літа, коли світ
був, як бурштин,
що довго терся між великих грудей,
а ми не могли всидіти і не мали
куди подітися, і трохи нудьгували, а
трохи були безстрашними воїнами,
що переступають поріг таємниці,
і ти — правда ж? — вибіг на сонце
з темної комори й казав, що ніби осліп,
що бачив бульбашки, повні
летючих мурах,
і ми також хотіли побачити,
тобто осліпнути, ми не знали, як так
буває, і бігали зі світла у темряву,
а потім назад, у розпечений двір,
переносячи у зіницях свій рій, золотавий
у тьмі і густо-синій у сонці, або
рожевий і сірий, або райдужний і геть
чорний, головне було — не затримуватись
ніде,
бо, лише швидко рухаючись, ти бачиш
світло у темряві і темряву в світлі,
і в мерехтінні, напівосліплий, сам
стаєш тим, хто видимий лише зрідка —
стаєш ангелом, так перебігаючи.
І хто з нас відтоді зупинився?