(для Ліди)
В утробі ночі ми лежимо насінням.
Ми проростаємо в сльозах, повні сорому.
Оголені привселюдно,
під розгойданими дзвонами.
Наші лики темніють на золотому.
Для нас запалюють олію дня.
Наші лики чорні супроти
вогню — я не впізнаю тебе, скрикую.
Білі ліхтарики з пінієвих зерен,
принесені чужинцями голоси.
То чекання, що поза нами.
Наш одяг піднято на хоругви.
Він, повний прикмет,
мореплавців заводить у штиль.
Ми сходимо у натовп,
невидимі, неосуджені.
На моєму безіменному березі
хто почує тебе?
На твоєму безіменному березі
хто почує мене?