А те, що було далі —
я розповів їй, як був хрещений. Не знаю, чогось зайшла мова.
Я бачив фото домашнього вівтаря, стіл, де ми багато років
обідали — і тут: свічки й невелика ікона, квіти і якась інша
зелень, схожа на пучки петрушки. Мене тримають на колінах,
сидяче немовля, не знаю, чи я вже охрещений на крайньому фото.
Скільки насправді може вмістити у собі вірш? Більше, ніж
встигаєш підгледіти з освітленого містка, поки внизу пропливає
чужа важка баржа? Більше, ніж встигаєш наговорити
в позичений телефон, у передмісті міста, повного понурих
гірників? Більше, ніж сто шістдесят знаків?
Вірш протікає,
ніби погано закоркована пляшка, нічого, нічого.