Close
Павло Щепан

звичне

«настане та година, коли
всі ми
поскидаємо вуалі.»
Натаніель Готорн

темна вуаль на очах
заплющених
ворушиться від замкненого
блиску
хтось повсякчас відчиняє
і гримає
юкає
за собою

двері

— може нам краще
пересісти на підвіконня?
там ми будемо непомітні
серед рослин

— а як же кішки?

палець пролазить
крізь щілину
замка
і прокручується
десь біля скроні
але не чутно
клацання

голос звучить так
ніби хтось регулює
гучність

кроки десь внизу
розсипаються
сходами

замість долоні
стискання поручнів

обручі з пальців
не
до
с
кінченність.