ця дошка яка тепер чорна
була колись без сумніву білою
на неї сідали сотні людей
на цю структурну частину лавки й автобусної зупинки

на цій засмальцьованій дошці
видряпані матюки
хто і коли тут був
хто в цій місцині блядь
і навіть додані їхні номери телефонів
але головне – це розклад руху
і кому це треба – спитаєш хто в цьому винен

навколо же живуть чисті виховані люди
вони ніколи не запізнюються на автобус
бо точно знають розклад
яблунівський о 7:30 косівський зелений о 7:45
косівський білий о 9:00 верховинський між 8:25 і 8:40
київський коло 9:00 але він може не зупинитися
усі приходять рівно вчасно на зупинку
аби не заходити всередину де завжди загиджено

громада навіть недавно відшліфувала дошку до білизни
але вона знову чорна вона мусить бути чорною
аби білим проступали надписи
аби завжди кожен міг знати розклад руху
то не для місцевих які й так знають
і всередину ніколи не заходять
то для таких як ми
проїжджих приїжджих від’їжджих

котрі сидять усередині цієї загидженої зупинки
і не чують смороду
котрі ловлять дух часу
і не чують смороду

Триває третя зупинка ночі,
триває знову тайм-аут серця,
триває те, коли світ за очі
сховатись хоче аж спересердя,
сховатись рвучко, неначе вітер,
що в двері, шиби б’є неустанно.

Триває блискіт чужих прелюдій,
триває морок вогню свічного,
який в стосунках з пітьмою – злодій,
який від мороку знає, хто він.
Сховатись вогнику вглиб під воду,
щоб жартома розігнати рибу.

Триває те, що і так триває.
Трамвай гальмує в депо неспішно.
Тримати руку, коли немає
того, чиї тебе руки тішать.
Повітря ночі ж бо безпорадне:
роби що хочеш, а сонце змовкло.

25.XI.21