Я і не знав, що оселя буття може так виглядати,
просто переходив з кімнати в кімнату із зимовим небом замість стелі,
із м’яким ковроліном грудневого снігу без підлоги.
Ми виносили обгорілі рештки цеглин
і давно зотлілі обереги
обережно, сказала нам власниця дому – з гіркотою у голосі,
можливо, там скалки битого скла під руїнами моєї кухні – не пораньтеся,
можливо, там все моє життя, де колись було велике свічадо – не травмуйтеся,
іще засипана криниця – не заглядайте,
ми розбирали підстінки, били киркою виморожену землю,
складали окремо вцілілі півники керамічні
та чайні сервізи, набиті золою.
Крізь сузір’я від отворів куль у паркані
хилиталися сосни напівпритомні,
мов нерви тих, хто пережив окупацію,
а вже наступного ранку на ділянку привезли
новенький модульний дім,
щоб якось розпочати все тут знову з нуля,
щоб дочекатися птахів, почути весняний грім,
І підслухати, як між собою на колишньому місці бою перемовляються
двоє паперових янголят.