Жорстока гра із літніх таборів –
поволі накривати простирадлом
лице того, хто прокидається.
Немовби падає стіна — і хтось кричав від страху, наче вперше.
Ти пам’ятаєш?
Вони прокинулись найпершими.
Я знаю кожного в обличчя, всі вони — мої.
Зі зброєю дитинства у руках. Пригадуєш, ми грали в РобінГуда?
Вже час дорослішати, все тепер по-справжньому:
яскрава пластикова каска, дерев’яний меч.
І лучник, схожий на архангела, що на твоєму боці.
Птахи з підпаленими крилами, знаряддя помсти. Люди — це знаряддя?
Чоловіки, жінки, а часом — зовсім діти,
вихаркують криваву пісню єдності.
Цей запах гару в’ївся в шкіру,
солодкий дим Вітчизни. Моя дитина спить,
долоньку примостивши під щоку — у мене ж очі печуть і досі.
Лютневе сонце тече бруківкою: хтось плавить серп і молот.
Відбиток тіла на прапорі проступить, як плащаниця.
Благаю, не накривайте їм обличчя —
їм нічим дихати.
2020