Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися… а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

25 декабря 1845, в Переяславі

Не прикладай настурції до уст,
Бо ще не знаєш, що таке цикута.
Із помаранч у повні літа яд.

Прикриє неба оксамитна плахта
Твоє чуття, і божевільне серце
Не буде грати сопілками веж,

Лиш сині кані, що гуртом клюють
Агати з лоба, — твій вінок, а далі
На шибах іній і чуже ім’я.

Коли помру, то спаліть
моє тіло, як заборонену, чи ненавиджену книжку,
і зберіть увесь попіл, щоб ні одна молекуля із мене
не залишилася на місці, де я згорів.

І йдіть до Сантандеру, до скелі, висуненої найдальше в море,
і чекайте на сильний вітер із півдня,
і киньте цей попіл в сторону моря, хай сірим прапором
він залопоче хоч кілька секунд над синьою водою.

І після цього вже ніколи
не думайте про мене і не вимовляйте мого імени,
щоб його букви, як струпи, не тріскали,
і не кривавила ця рана, що під ними, яка ніколи не загоїться.