Він міг би сказати: нам випало жити в такі часи
Моїх друзів щодня пожирають чорнозем, глина і сіль
Сягнеш по коріння роду — а воно вигнило в концтаборах
Іноді я не певен, що це життя не марá
Бо хіба я живий, коли поховань ніби маку
Номери телефонів знайомих належать уже чужим
І щодня підступає хижа голодна пітьма
Але кожен із нас на варті цієї межі
Я ношу цю цвинтарну пустку за лівим плечем
Ніби носять поближче до серця самотню любов
Так носять знання, від котрого ніяк не втечеш
І від того на серці прадавня холодна скорбота
Тож тримайся, сказав би, за линви хороших снів і сяйво зірок
за долоні близьких і горлянки своїх ворогів
тримайся, як спраглий гарячої крові вовк
тримайся за кожного із померлих, тримайся за кожного із живих
вирини, виживи, переживи
цю вічну імлу, що зростає вночі за плечима
роби те що можеш — ось і уся причина
тримайся за світло й пітьму за своєю спиною
тримайся за порожнечу,
за все що було тобі мною.
Така тепер наша поезія — вітер у верховітті
Відспівування близьких, епітафії нашим містам
Нас буде кому зустріти у кожному світі
Набереш мене, друже. Не видаляй контакт.