він каже…

він каже — у цьому світі замало любові і забагато печалі
завжди замало такмеду і забагато мовчання
що з нами зробили, скажи мені, що з нами стало,
я завжди був з найтоншого золота, не зі сталі
і на всіх тих сталевих дивився мов на титанів
я вірив що мій перший бій стане моїм останнім
а ось тепер де я, і дім за моєю спиною —
мов рана кривава, її ніхто не загоїть,
ти знаєш, що я ніколи не був прихильним до драм,
я мав лише серце і дім, тепер там чорна діра
обвуглена і порожня, скло запеклось на підлозі,
я навіть не плакав, які тут до біса сльози,
принаймні віддав кота волонтерам на евакуацію.
хочеться травень, і щоби квітла акація,
і щоби усі живі, і пиво пити з комбатом,
і щоби на кладовищі ще була могила тата,
туди було пару прильотів, тепер там суцільні ями
влітку спробую пошукати, там мама садила троянди,
жахливо колючі, білі, на знак скорботи
ходитиму поміж могил і кожну питатиму — хто ти? —
якщо доживу. Хоч я маю мотив дожити.
люби ворогів своїх, каже господь — то що ж, я любитиму,
вбивати з любові до світу це чесна праця.
мені треба хороший тепляк і ще пару рацій.
я переконаний, світу бракує любові
хто спробує це заперечити, взнає, на що ми готові.