Close
Емма Андієвська

Віґілії Xlvi

Обличчя. Лінія. І за водою — слід.
Найнепохитніше — таке ламке й минуще.
На дні краплини — існування днище,
Що, як поліп, в поцейбік наросло.

Із неладу — рука, що — зерна й лад —
Крізь заграви — на перехрестях — мощі.
І прапорець на пагорбі, що — нащось.
Усе велике, що таке — мале.

Плач. Голоси, хоч поруч — ні оселі.
Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.
Сам тільки звук — щербатий і гугнявий —

Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —
Все — в лійку, — поодинці і гуртом. —
Й ріка, що рінь у душу нагорта.