Про це ніхто вам не скаже ясно, в майбутнього — тьмяна ковка.
Одне відомо — світило згасне в роззявленій пащі вовка.
Настане ніч для лихого вітру, щоб вити у злих поривах.
Єдина річ, що в усьому світі горітиме, буде гнівом.
Прийде година — і сніг напише догмати нової віри,
Одна людина піде на іншу, як ходять голодні звірі,
Малі й старі будуть їсти плоть і в пітьму виливати співи…
Єдина річ, що із ними потім зостанеться — буде гнівом.
У темних хащах здіймуться храми де будуть молитись мертвим.
Розкривши пащу, голодний камінь попросить криваву жертву.
Зима триватиме сотню років. Заплівши кістки у гриви,
По всьому світу підуть пророки з піснями про Бога Гніву.
Під чорним небом лісів брестимуть голодні і дикі раті.
Забуде батько свою дитину. Забуде сестра про брата.
Замерзлі землі нап’ються кров’ю і стануть звичайним брудом,
І звірі, вінчані знаком повні, позбавляться слова “люди”.
Коли ж безсило з небес масних зірвуться останні зорі,
Осяде пил, і дощі весни пробудять глибинні спори.
Блідий світанок з-над тіл людей прорветься, як гній з нарива,
А потім врешті настане день —
Уперше з Години Гніву.
У чорну пору, яка смердітиме смертю на жовтих іклах,
В печерних норах постануть діти, що зроду не знали світла.
Побрівши вгору із залів темних під сонця поблідлий привид,
Вони собі успадкують землю, роздерту первісним гнівом.
Зоря поволі просочить сушу водою снігів розталих,
І тільки гори, такі незрушні, згадають про те, що сталось.
І стане вилита кров порогом, останнім горнилом бою…
Настане час для нового бога,
Що зватиметься Любов’ю.
(2017)