Мій дід прожив
з уламком ворога в нозі
ще 46 років,
повернення із фронту на Далекому Сході,
агрономом в радгоспі,
ростив поля кукурудзи, пшениці, гречки,
їздив мотоциклом з коляскою,
частіше підводою
по польових ґрунтівках,
в січні відпочивав,
а влітку привозив в’юнкого гороху та оберемки конюшини для кролів,
щосвітанку споглядав, як перспективи життєві зміни на обрії мерехтіли світлом газового промислу,
уламок ворога в тілі нагадував постійно,
навіть після народження дітей,
навіть після того, як заклав фундамент власного дому,
поступова зміна пір року в молодому саду,
переїзд дітей в місто,
їхнє навчання в педінституті,
а далі онуки на шкільних канікулах грали з ним в хованки в літеплі осіннього саду,
дід не говорив про війну, але ми і не питали,
життя йшло далі по слідах хмар,
і на старому відривному календарі зменшувалося,
зміни теперішнього сліпили і не було куди від них сховатися,
хіба під тракторним причепом в яру,
між дикою м’ятою і могилами,
які там невість чого були,
в цього вірша не буде жодних настанов,
жодних спроб самоаналізу минулого,
1 травня 1989 року останнє фото,
де дід з орденами в світло-сірому піджаку,
з чуйною дружиною та дещо розгубленим онуком,
позує для свого фотографа-приятеля,
про що дід тоді думав під тим травневим сонцем з триклятим уламком ворога в кістці правої ноги?
Посаджені ним груші та сливи в саду по одному губилися у дзеркалі заднього виду