В нічної дороги мелодія стримана.
За межами потягу — сонне мереживо
хвойного лісу. Де світло вимкнене,
слова в тишині помічають бережність.
У сонній ході пасажирів вловлюють
витінь забутого, крихту відрадості;
світло далеке мокрявими колами
лексеми доповнює сталістю.
Реальність говорить із ними промовисто,
не завше вербально, одначе відвертістю,
деколи ніжною, часом потворною,
порою до болі і тьми даремною.
Під шум буревіїв слова твердішають.
Зрештою зовні вони інкрустовані.
Можна їх викласти в тихе утішення
або розказати історію
іще раз, ту саму, в якій понад мороком,
повз тихі оселі, свічками отеплені,
ринуть видіння, надії, дотики
в агамній і ветхій вагонній темені.
І он поза вікнами можна бачити
сплячу країну, велику, втомлену.
Слів бережені й тонкі означення
спроможні любов’ю наповнити.
Неголосно, здержано, без феєрії
зізнатись цим землям про тиху відданість.
Галас не завше приємний темряві.
І потяг все їде в далекі відстані.
18.XI.22