Конвалії запах розгойдує сукню.
Хитається світло, розпатлане, біле.
Травневого ранку погода невміло
говорить: “Настало… настало майбутнє”.
Юнак із сестрою не вірять.
А сад, наче лютня, звучить поліфонно,
скидаючи ноти їм на волосся:
“Як страшно сестра твоя стала доросла.
Який твого брата став погляд оскомний.
І що вас чекає тепер?”
“Усе, що лишилося в нас — це дорога.
Жаль, сни кольорові, занадто багряні,
немовбито здібність блукати по грані,
немов неможливість торкнутись порогу
й повторно навчатися жити.
Та поки що час ніби справді існує:
цвіте і бузок, і горять пожежі,
цілуються люди і падають вежі,
а ми все вчимося не мовити всує,
та Бог виграє в цьому нас”.
18.V.22