Біжить у яр вода,
біжить вода і сріблом ллється,
над нею дівчина сміється,
розкішна, молода.
Голубко, не втікай!
Скажи мені ту гарну казку
про радощі, дівочу ласку,
скажи про тихий рай!
Ах, казочка моя!
Я чув її, а де, не знаю,
забув і з туги заниваю,
і рад би вмерти я.
З водою поплисти
в далекий світ, щоб не тужити
або тут серденько зложити,
квітками зарости.
Шуміли би ліси,
шуміли би мені діброви
про чари вічної любови
і вічної краси.

Гаю мій, гаю, гаю зелененький!
Вітре мій, вітре, вітре швиденький!
В густому гаю листя жовтіє;
Вітер гілок не колише й не віє.

Те, що колись по весні красувалось,
Те, що колись мені так сподобалось,
Змерзло, захляло, затихло і зникло.
Серце кохатись сим світом одвикло!

Там, де в кущі воркотала голубка,
Там жартувала колись моя думка.
Стихла, замовкла туга голуб’яча –
Геть покотилась та думка хлоп’яча!

І місяць повний, і ясна водиця…
І ти, вродлива, кохана дівиця!
Зникло те восени, що було літом,
Серце не хоче кохатись сим світом.