Свята Єлисавета
Чи ти та свята, що роздає троянди
Убогим, для кожного по одній ?
— Мені дала найкращу і — пішла,
Бо стільки рук простягалося за тобою,
Стільки долонь торкалося рубців твоєї одежі;
Ти йшла і роздавала, а я лишився, і мені стало холодно.
Ти — ікона на перехресті,
Яку я любив дитиною, бо вона усміхалася,
Як я поганяв свої вівці на пашу,
— До мене і до інших однаково привітна,
Як сонце і роси, що добрі зі звичаю.
Але тепер звичайні речі відчувають
Твій теплий дотик, і твій темний голос
Наповнив твою келію, перемінив на каплицю.
А коло мене лиш твоя блакитна троянда
Похилила голівку і зів’яла під вечір.
ІЦо мені з байдужих зірок, що зазирають крізь вікна ?
Пощо мені весни гостинці в долонях вітру ?
Чому не можу простягнути руки за долею твоєю,
Як за трояндою ?
Дівчина з керамікою
Ти біжиш, босоніж, ліжниками
З теплої арніки і не зважаєш
На літню, обтяжену запахом меду, втому.
Біжиш через потік по м’якому піску;
Потік ласкавий, але ти смієшся з нього.
А жовта глина їсть твої стопи,
Але ти пестиш її, як дитину,
Схиляєшся і розчиняєш її, як хліб,
Випалюєш із неї первинні форми,
Здорові й хороші, як життя.
— Прийшла молодість із зіллям повним змісту,
Прийшли матері, зав’язали тебе хустиною,
Прийшли та й зажурилися,
Бо ти й не звела очей, —
Ти добирала уважно барви
Твоїм дзбанам і амфорам.
Велика Фуґа
Ти нічого не ждеш
Ні від Бога, ні від мене
В накресленій еліпсі твого дня,
Повного простих речей, —
Тільки може кілька ниток веселки
Над Верхами Органів,
Кілька зрілих слів,
Щоб злетіли з моїх уст,
Як цвіття з вагітних яблунь,
Кілька смеркань над роялем.
Моя велика Фуґо !
Я — твій контрапункт
В трагічному відтінку слова !