Як за вікном ріка гуде шумиста
Якусь журливу, стародавню думу,
Тоді в саду спадає тихо листя,
І осінь квіти наливає сумом.

А вітер замітає всі стежини,
Щоб ми ніколи більше не дізнались,
Куди це літо сіяти ожини
В бори ходило, ці горби топтало.

Та ввечері по росах ходять зорі, —
(Це діти з ліхтарями йдуть веселі);
Неначе б літо загуло надворі
І покотило щастя до оселі.

Долоні сну в весінніх сінях
лягли на струн прощальнім шумі.
В твоїх очах блакитна сутінь.
Не дно кларнета — дно задуми!
Мов зустрічі давно забуті,
подертий шовк твоїх левконій.
Мембрана пам’яті найтонша,
не пропустивши світла, дзвонить.
Навіщо, сестро,
навіщо пестиш тіні тіней?
Закрижаніле соло сонця
мов дно музики
ув оркестрі,
що грає в сну блакитних сінях.