Самопародія, як у поетів:
дерево родить так, що не витримує ваги плодів
і розчахується.
Коли з середини літа і до кінця спек
у містах опадають плоди – абрикоси, шовковиця –
вони приносять тільки сморід і комашню,
тільки клопоти для прибиральників.
А коли плоди опадають там, де їх більше не збирають,
я питаю: для чого взагалі рости? Для чого родити там,
де не ходить ні звір, ні птах, ні дух? – що є, що нема.
Можна дійти ще далі, так далі, що краще було не заходити:
то для чого дерева? …Ну для чого дерева?
Ударся головою об стіну, бо вже не розумієш,
хто тут дійсно дурний.
Але що таке користь, як не одне з дерев біля шосе?
Що таке дерево, як не страх перед відсутністю дерева?
І любов – страх перед відсутністю любові.
І поезія – чи не страх
перед відсутністю поезії?