слова дратують
бо не збираються так, як треба
розсипаються ртутними кульками
розпадаються пирогом, в який поклав забагато сливи
ніби ти не взяв візок в супермаркеті
і стоїш на касі з великою колою
туалетним папером
йогуртом на сніданок
пивом
миючим засобом
чіпсами
і двома ріжками морозива
і коли намагаєшся глянути в телефоні час
все це починає падати
слова залишились для дуже простих речей
для таких речей, про які і нема чого говорити
скільки градусів за вікном
на якій серії чорного дзверкала ми зупинились
як поливати фікус
але слів нема для важливого
вони зникають між пальців, коли я хочу сказати
як хотіла б одразу загинути, якщо в мій будинок влучить ракета
а не стікати кров’ю в завалах, аби згодом у них померти
а не вчитися жити без рук
а не домовлятись про похорон
як скам’яніле серце щиплють сльози любові
як це відчуття тримає тоді
коли немає за що триматись
як закриваю ноут після робочого дня
і розумію, що все це не має сенсу
що я щось собі планувала
мріяла
а зараз гадаю, в який день це все закінчиться нарешті
перед моїми очима бабуся
яка сказала мені
боже
я все життя
кожного дня молилась
аби не було війни
як же так