перейди мені сон. на порозі зніми взуття
залиши свої білі сліди — мовчазні, босоногі
мені все ще здається: наскочиш на мене з-за рогу
мов на зло всім смертям
білі-білі сліди. і чорноти сумних очей
і пронизливі пальці, і зоряний пил у волоссі
я ховаю твій сміх, і збираю слова у стоси
як в забутий музей
розкажи мені, хто нам показує віщі сни
хто заводить годинник, прокручує коліщата
хто дає нам слова, хто примушує нас мовчати
хоч тепер поясни
і ти скажеш мені, що насправді часу нема
і що меж не існує — година і вічність, зима і літо
що в пітьмі теж трапляється світло. але у світлі —
є пітьма
на півслові замовкнеш. впаде на підлогу склад
ця зима — як не надлишок слів, так відсутність рими
хто розкаже, коли ми зробилися мовчазними
у такий словопад
пам’ятаєш, як вересень став замість слів і мов
як ти мовчки прощався — розхристано, знавісніло
а тоді шепотів, що повернешся з першим снігом
але сніг не прийшов