так уривається холод, співає скло,
ніби нічого у домі цім не було –
один тільки пил у стрічці сліпого світла.
ось ти мені цілуєш гарячий лоб,
ось ти смієшся, бо за твоє тепло
ані прокльон не візьме нас, ні молитва.
усе, чого ти торкався, уже кришталь:
спогад бреде як втомлений арештант
камери черепної – й нема де дітись.
говориш: так гірко, але аж ніяк не жаль,
що зовсім не ти насправді мене знайшла,
а наші майбутні діти.
говориш, а душі злітають з піддашшя над
сивим волоссям, вікнами, виноградом,
витрушують пір‘я із неземних помешкань
в горішньому місті, де тиша в‘язка й густа,
де визріла зірка порожня та золота,
ніби твоя сережка.