Знаю: вона як королева квітів:
королева дивиться на квітку – і квітка в’яне;
але квітці від того тільки краще, тоді як тут –
лише жертви, криваві й нарешті байдужі, гербарієві.
“Ба-а, – каже дитина шмарката, – що таке синь?” –
“Синій колір, небо”, – і небо над ними. – “Що таке натина?” – і стара жінка хоче показати:натина росте лиш біля купи конячого гною. –
“Така рослина, що в голод їли”. – “Що таке смерть? –
і смерть уважна, мов відмінниця,
яка хоче піймати учительку на помилці,
сіла на підвіконня. – “А це те, що сталося з нашим дідом,
який у лісі колись пропав. Пропав ради історії”. –
“Ба, а що таке історія?” –
І жінка виходить на горб: там вітер – зносить, калічить,
він як голка – жінка пробує вселити туди нитку життя.
Стара посилає дитину по куртку, сама ж втуплюється
у зарослу вільхами ріку – глуху, як перед повінню:
“Історія – …якось ми посварилися з Василиною,
сусідкою. І та розказала, що коли піввіку тому
вони вішали в лісі твого діда,
він тремтів, як осиковий листок.
Тремтів, як осиковий листок”.