I
Чорте, засмаглий у короні ритмічних церков,
Танцюристе на пагорбах із буґенвілем на стегнах,
Коралевим кущем розгалужуєш свої жили.
Яку жертву запрагли Ошóссі, Ошýм, Ошаля,
Щоб придбати зашептане зілля на щастя
Для відмовлення окрушини доброї долі,
Що загарбала срібними нігтями твоя фіґа з гебану?
Ти танцюєш Саломеєю з моїм вирваним серцем.
у топазових бризках твій регіт зарошує ніч.
II
Заклинаю твоє ім’я в реліквіях забуття.
Амарантове листя потопає в гербаріях снів,
Кам’яніє орлиця, що пручалася в пазурях сонця,
Замерзають у штилі потоки еолових арф,
Свічки із слонової кості оплакують вічність,
І меандри в троянді перетворені в амоніт.
Згасла веселка на лоні солоних лілей,
Відцвіла Єманжá на воді голубиними кроками,
Океановий келих відрікся спраглої мушлі,
Що кривавила перлямутр, доки мідна рука
Не вирвала з матки на світ барокковий метеор.
III
Тому, що Тереза спрагла, запалася в землю криниця,
Щоб з голоду гризла нігті, зітліла хлібина з зіниць.
Убили їй батька ? Слід зарізати матір, сестрою підтерти завулок,
А як немає сандалів, треба обтяти їй ноги об пень.
Тому, що Тереза співає, мурашва їй наддовбує груди,
Тому, що кохає — в пазусі скорпіон.
Перекидаються жебраки слинороті
Її ім’ям надів’ялим — цвітом іпé.
Камінь у кіш їй кинуть, як розносить білизну по людях,
Аж вилущить квасний плід у гірких бур’янах,
Тоді їй покажуть, як на подвір’ї сусіда
Діти козу запрягають у тачку,
Як садить морелю для білої жінки коханий,
І дадуть їй ножа, хай заколе пантеру, що в серці щемить;
Бо чорне злеліяли щастя Ошóссі, Ошýм, Ошаля,
Погравшися нею на ярмарку долі,
Шматяною лялькою з жахом роздертих очей.
IV
На злитті трьох доріг
В розмальованих кахлях —
Там святилище на колоні :
Богородице Діво.
На злитті трьох доріг
Ждала тебе рідна доля,
Мружила хижі агати
Кішка, що була Сфінкс.
У долі серпанок пом’ятий,
Заяложена китиця в жмені.
Привітала тебе святим усміхом
Доля причинна.
На злитті трьох доріг
Ти сіяла від щастя,
Що кришилося м’якушем хліба
За твоїми зіницями.
V
Коли до камінних сходів хвилясто
Напливають чорні хоéфори,
Короновані алябастром і білошумним квіттям,
Стелити Ісусові Доброї Смерти
Саморобний саван своєї покори,
Кануть з очей виноградні грона
Над звітрілими мапами рук
Прошаків щастя на перехрестях, як ти, Терезо.
Моя доля цідиться струменем у твою,
І напучнявіла річка вливається устям в людське страждання.
Вже не самотня, цілую пом’ятий шовк твоєї щоки
І павутинні узори спрацьованих пальців.
Може, викличу свічку в твоїх зіницях, Терезо.
Поклади алябастровий дзбан на чоло
І провадь мене понад брудом ритмічними кроками
В Сальвадор, оперезаний світлом воскресним.
Понесу за тобою твій козуб стрільчастими сходами,
Де твоя передчасна дитина — метелик з емалі —
Поведе нас у рай крізь дзвіницю розквітлого жакарандá.