ця весна нерішуча як тінь. жінка вивчила мову риб
так стається: у грі в слова не лишається сенсу
коли щось дуже довго горить — то воно таки догорить
мовчазне попелище там, де було колись серце
жінка стала морська вода. не нап’єшся, але пливеш
поки сіль не задушить дух, не заллє до останку
у води не буває снів. у води не буває меж
і затоплений попіл став замурованим замком
так несуть перед себе скарб, як несеш ти свою печаль
так стіна зароста плющем, бо ніхто не іде під неї
але жінка — морська вода, але жінка — собі причал
і на дні її — зграї риб, замість слів і глею
жінка — танець, який забув, жінка — склянка, яку розбив
жінка — нитка, яку порвав, жінка — есперанто
але дивишся — і вода, але дивишся — і приплив
щось щеняче і давнє в тобі замовкає раптом
а вона знає мову риб. знає заповідь — “не повір”
знає полум’я дивний плач — аж себе не чутно
але ти бачиш глибину, і вона тобі наче вірш
не впіймаєш, але таки
закидаєш вудку