Він був сином мужика — і став володарем в царстві духа.
Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком — і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.
Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду…
Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.
Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.

У твоїх покоях сутінь,
Синя сутінь звідкись з України,
І журбі в них так безпечно.
Його образ, тихий літній вечір
Над смутними луками Горині,
Образ тихий, наче вечір.

А ти знаєш, сьогодні уранці розривалися хмари
І з прокльонами сонце шалене било в дужі літаври.
Там, горою, по стернях, величні й страшні, як почвари,
Переходили люди з серцями мідяними!

Ясно, чому так не любиш чути
цих слів із смітників, а не словників —
це той бруд, який щодня підмітаєш
під витертий килим свідомости.

Це те бридке каліцтво душі,
яке маскуєш протезою тіла.
Це суть твого життя, яку не хочеш бачити,
коли встромляєш голову в пісок рутини.

Та не помимо того, а саме тому
присвячую цю книжку сумнівного смаку
тобі, “дволичний читачу,
мій двійнику, мій брате !”

Високо в небі соколи літали,
Далеко в море гості випливали,
І парус — парус — парус доганяв.
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.

Веселий день любови кочової!
На палубі вино і брязкіт зброї!
І плюскіт хвиль, неначе крик коня.
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.

Любовна міць на палубі рухливій,
На кораблі, що йде, мов білий привид,
Й зорю на щоглу, як ліхтар, підняв.
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.