Прощай навіки, моя чорноброва!
Бач, я не плачу, бо й ти не заплачеш,
А з нас хтось винен… Бувай же здорова,
Вже на сім світі мене не побачиш.
Різная доля нас випроводжала
На світ широкий, не в одну годину,
І моя доля з мене шуткувала
Та й одурила, як малу дитину.
А твоя доля, мов рідная мати,
Все вибирала щасливі дороги,
Убрала в щастя і, щоб легш ступати,
Все підстилала квіточки під ноги…
Ти йшла весела у квітчастім полі,
Я у пустині з сльозами і страхом,
Все ж наші стежки по чиїсь-то волі
Зійшлись у світі перехресним шляхом.
А хто, голубко, не боявсь пустині?
А хто на путь мій квіточку покинув?
Ні, що бувало, не казать дівчині,
Бо цвіт рожевий вже давно загинув!
Бувай здорова! Пий з повної чаші
Щастя і радість, так нехай всі кажуть –
Прощай навіки: бо вже стежки наші
Більше перехрестям на світі не ляжуть!

Щодня сія аеропорт в аврорі.
Любов стремить дорогою в прощання,
Міста і місяць — у вечірні пори,
Аж виглядає, що привіт омана.
Монети снів — у землю, не у касу.
Обійми відлітають різко в ірій.
Ми далі вірні, хоч немає часу,
Надійні, хоч вмирають міри й мрії.
Так смертність — сіль квитків і поцілунків.
Стремить літак з ночами в ніч уперто,
Бо, без кінця, життю бракує буйність —
Кохання вдвічі світле перед смертю.
У розриві тримаємось, далекі,
Щоб нас з’єднала віза смерти в леті.