А на цвинтарі люди шепочуть, мовляв, то чий?
Їхні очі заточені – спробуй від них втечи,
Їхні па́зурі дужо хапають, мов то гаки́,
А у поглядах тужиться пам’ять – “Це хто такий?
Може, Лідки з Заріччя? Степанівни? Кабана? –
Їхні губи без слів перелічують імена, –
Чи Володьки Циклопа? Чи Славчика, що сидить?
Хто цей хлоп і чому він приперся до нас сюди?”
Квітень хлеще вітрами в руці крижані мазки
І собаки крадуть у мерців крашанки́ й паски́,
А на цвинтарі морем ряби́ться ошатна товч,
І довкола дзвіниці хору́гви обносить сторч,
Обертаючи шиї на постать обіч воріт,
Бо не раді чужим, що приходять під їх поріг.
І зерном у току розсипаються голоси:
Чий то внук? Чи то кум? Чи то брат?
Чи, можливо, син?
А Спаситель підтягує комір – вітри-бо злі,
І не видно нікому вінця на його чолі.
І як черв із людей замикає свою ходу,
І, презирливо зиркнувши ще раз, віряни йдуть,
Щоб накрити столи і зайняти при них місця,
Він збирає дари і відносить у рай мерцям.
(2021)