Софіє я пам’ятаю весілля твоєї сестри
я пам’ятаю її нареченого
австрійського ординарця
я був із ними тоді
коли вони ходили містом у зливу
аби лишитися вдвох
я був із ними
коли голили їм голови перед стратою
твій рід впадає в мене як ріка
і я стою хитаючись

вода заливає нас
бо дощ і повінь вода то музика
і кроки наших матерів
якщо ні то чому ти смієшся
так як сміялася моя мати якось на храмі
якщо ні то чому
у мене під соском живе шрам твого батька
з давньої війни

Софіє наші померлі сплели нас так міцно
як сплітаються в сутичці тіла хижаків
як спліталися тіла коханців в останню ніч миру
ні дихнути ні скрикнути ніби сплячі що потопають
Софіє
хтось волає до мене про помсту
хтось стежить за мною з глибин

Я зовсім не захоплений твоєю обережністю,
Якщо ти хочеш, я тебе можу зовсім не бачити.
Але якщо ти думаєш,
Що твоєму фалосові
Варто поставити пам’ятник,
То повідомляю тебе :
Я не той будівничий.
Я ліпше волію самотній вечір,
Ніж уславлений камінь,
На який підіймають ноги
Усі міські собаки.