1. МІРКУВАННЯ МАТАДОРА
Мати Божа, тепер, коли я чекаю перед Тобою,
готовий на кориду, одягнений у червінь і золото,
перед полум’яними лямпадами в моїй кімнаті в готелі,
і вони залишили мене на хвилинку, щоб я молився,
і за пів години стоятиму перед рогами бика,
Мати Божа, тепер коли я чекаю, скажи мені,
у цій хвилині тривоги, коли моє золоте гаптування
стає моїми нервами і жилами, скажи мені,
чому я шукаю безперестанку і не знаходжу,
чому я вперто їм камінь замість хліба,
або, краще сказавши, бо я неправду говорю, скажи,
чому я не можу відкрити серця,
або чому, коли трішечки відкриваю, кохання не входить у мене.
Мати Божа, Ти, що рухом спідниці відводиш бика
від упавшого матадора, скажи мені, чому я мандрую
в темнім яру Іллі, та не знаходжу води,
чому я вмираю за те, без чого не можна жити,
чому вóрони, замість годувати, мене їдять.
І нарешті, скажи мені, чому знаю завжди,
що не буде відповіді ні від Тебе, ні від мене,
і що мушу лишити лямпади, немов засвічені
для незнаного мученика в катакомбах,
і йти знову на кориду, не знаючи,
чи повернуся, щоб загасити полумені.
2. БРОНЗОВА ОБІТНИЦЯ
Ми померли, не чуючи болю.
Наш маніфест — море, синє від нафти та від піни хемікалій.
Наше простирало — паморочка димів над містами,
і наша могила — магура паленого сміття.
Під нею, між кабелями і ржавими кабалами,
лежить похований малий бронзовий бик —
якась обітниця забутої жертви.
“Цікаво !” — кажемо, і його шануємо, неначе в музеї.
Лише в метро реве мінотавр — їсть поїзди і пасажирів,
і його рев лунає по темних тунелях, повних костей і оліярок.
“Цікаво ! Шкода, що в нас нема Тезея.
Та ми вже не такі, а кращі, раціональні.
Маємо веґетаріянство і вічну анестезію —
у нашім світі не править старинний страх”.
Та десь вулицями мандрує сумна мара Зевса, як бурлака,
десь матадор одягається на кориду в кров і вогонь,
десь у бійні, із живота вола, випливають рубіни і сині стрічки.
Навіщо горда пагуба, навіщо безнадійні хвастощі ?
Навіть ми старші, ніж тоді, нерозумніші, грішніші —
ми напевно будемо покарані, мов Іпполіт у супутнику,
коли він побачив марище бика, що піднімалося із забрудженого космосу.
О, як нас щемить бронзова обітниця,
як щемить, як нас щемить !
3. СОБОР ОДНОГО ПОПОЛУДНЯ
Матадор, темний і суворий, немов скульптури святих
на порталі середньовічного собору,
приходить з рожевою пелериною в руках,
як прочанин з таємним обітом — на відправу.
Бик його чекає, неначе сонце, що сходить із каменоломні,
і матадор просить бика пелериною
творити великий собор.
Кожна арка — дуга пелерини,
коли вона веде бика повз стан матадора.
В піднесенні, матадор майже підноситься дзвіницею.
Його чорні очі горять, як жаринки ладану.
В гніві бик різьбить рогами портал.
Піт стає вином, і кров — золотим вівтарем,
і шабля в серці — посвяченням.
Та коли бик падає мертвим, тисячі років уже минули,
і собор також падає, поволі, без грому,
мліючи в сонці, як свята мара.
Лише матадор один переживає катастрофу,
з очима, звугленими імперським огнем.
Так Рим збудований і знищений в однім пополудні.
4. РАНА, ЯСНІША ВІД СОНЦЯ
Арена чекає, немов змочена бензиною,
і крик сурми паде на неї, “Та-ра-рі !” як горючий сірник.
На високій вежі смерти бик, мідяний, дзвонить на сполох.
Одяг матадора червоніший від свіжо-вирізаного серця,
та за золото його гаптування було вбито мільйон індійців.
Чвалає бик до матадора, топтаючи кістяки, “Та-ра-рі!”
О, весь старинний страх ! Весь біль ! Весь крам імперії!
Золото і сльози, кораблі і кати, єретики і елегія !
Чвалає бик, топтаючи купи смарагдів і жіночого волосся,
та не слідує за червоною пелериною, лиш кидає чоловіка вгору,
і ріг прошиває стегно, мов комета, мов ракета.
Бух ! Всесвіт горить — Дрезден, Рим, Едем.
Горять християнський мученик, і жид, і Атауальпа,
і буддистський монах у калюжі бензини, “Та-та!”
і космонавти в палахкотінні ракети,
і навіть ангел з шаблею біля брами, “Та-ра-рі! Та-ра-рі!”
Не відомо, чи Бог створив людину,
та відомо, що людина створила крематорії,
відомо, що серце — сталеварня на золото і тіло,
що історія — галас голоти, і попіл, і квиль.
У небі, безчасно, висить матадор.
На мить він Адам,
і ріг світить у його стегні,
мов Гірошіма, мов свічка, мов сонце.
5. БИК СЕРЕД АРЕНИ
Ні, я не можу вмерти, ні.
Буде рінь моя маска з золотими рогами,
та я сам, я вам кажу, не умру.
Як убити мене і не знищити світу?
Мої очі дивилися задовго на обрій, щоб стати обрієм.
Як стати землею, коли я вже ношу в костях зелений шпіг?
Я бачив забагато дерев, випив забагато вітрів,
задовго був вільним, щоб бути невольником небуття.
Навіть погляд натовпу робить мене безсмертним,
навіть той із шаблею передо мною уб’є мою смерть.
Я бездонне бажання,
і бешкет кохання — мій кучерявий лоб.
О, що за білий біль у моїм серці!
Я чорна хмара незнання,
я кристалевий замок екстази.
Хоч я зранений, я ще бороню мою самотню волю.
Чомусь я слабий — мушу лягти на землю.
Я полум’яний голуб у часі мого власного чекання,
бо я не можу вмерти ніколи, ніколи, ніколи.
Уважайте, я небезпечний!
Вмираю!
6. ЗОЛОТІ РОГИ
Стоїть матадор, тріюмфальний, біля мертвого бика.
Немов місяць, він затемнює сонце звіра,
і довколо його голови сяє німб.
Дивіться уважно — це остання нагода бачити,
як чоловік перетворюється в Бога.
Вже з’їджена печінка Прометея,
але він далі кричить у кайданах на горі шлаку,
бо не опел, а гелікоптер, їсть його ядра.
Вже неплідні жінки не торкають рогів,
вже заборонено в ніч зимового сонцестояння
прив’язувати фоєрверки до рогів бика,
щоб він біг і ревів у бурі іскор,
щоб роги зродили два сонця.
Вже ідилія з білим биком надоїла Европі —
вона сидить, нервова, в кабінеті лікаря,
і каже : “Я хочу аборт. Це моє право”.
Для нас — несвятий вогонь гормонів і психіятрії.
Для нас — голова бика з золотими рогами,
що висить у музеї, як забута молитва бронзової доби,
і перед якою туристи світять лямпади розпуки.
Матадор стоїть, тріюмфальний,
несе на голові гордість і силу бика,
немов маску з золотими рогами.
Яка сліпуча його ясність ! Треба дивитись на нього крізь закопчене скло.
Та, немов місяць, ми затемнюємо матадора.
Із ночі чоловічих стегон — комета,
а із черева — вітер зір.
Довкола наших голів — німб. Спішіться!
Вони щось говорять про заборону кориди.
Це остання нагода перетворитися в Бога.
7. СМЕРТЬ БИКА
Бик лежить, ще гарячий, як жариво, як мотор.
Неначе вода на дні криниці, смерть спокійно блищить у його оці.
Між рогами захід сонця, або червоний семафор.
Кривавий язик тече рікою іржі
з-під чорного, залізного моста рота.
І смерть виростає із ока, як кипарис, як телевізійна вежа.
Трава обертається в кров, сталь у кров.
Немов хробачок, немов лейзер, смерть точить роги.
І кров обертається в хліб, у хром, у квитки до кіна,
і роги в ритуали з пластмаси.
Та ми не багатші, а бідніші, бо бачили
мільйон мертвих і вже не розуміємо смерти бика,
і вже забуваємо, чи бик є оголеним полем, чи пустою фабрикою.
Між хмарочосами смерть бика мукає, як сирена;
по вулицях ревуть страшні корови з синім віддихом,
і доля бика нас карає, як сарана або радій,
бо ми вже не знаємо різниці між жертвою і жорстокістю.
Як упаде воднева бомба, тоді знову згорить
велетенський бик над містом,
з фоєрверками, прив’язаними до рогів.
І засліпить нас його палання.