Крізь небуття перехопивши віддих,
Явити ротом канни, коней, риби,
Хай істукани, всесвіту нероби,
Як рукавичку, вивертають воду

Навиворіт, щоб там, де щойно вади,
Гуло від крил щавлевих, щоб від крелі
Уздовж до кости всю ріку відкрило
І вставило в глеки пожежних зведень,

Бож на землі, де розійшовся шов,
В знаках наведення природа йшла,
Жабо озер поміж стеблин мигтіло,

Болотом пахло, пахло толем, талим,
Вилущуючи розміром з рівнину
Метелика з грудної клітки рані.

Чуєш? Це водойма роздягається в тепло,
сонце, наче крадений більярдний шар,
котиться, котиться серед вологих хмар.
Як же я хочу, аби ти побачив ще

Ніч — легкозаймистий, як сніп, фоліант.
Ранок — сторожкий, мов їжак, карниз.
Липа — духмяніє, неначе бриз.
Очі — що на двох із тобою в нас.

Вибач, я не стану оживляти темноту
більше, я навчуся чародійству слів,
щоб описати для тебе тони вітрів,
навіть найтонші відтінки снів і дощу.

Стіни, інкрустовані пам’яттю. Дім,
сповнений затишшям і віком. Сніг
кольору пориву до змін. Доріг
літери й орнамент. Коли прийде

час і я зумію розмовляти усіма
мовами, що вивчити ти так хотів,
я покажу коловерті гучних світів
у веремії віків. Розповім усе.

Так, я розумію, чому ти мовчиш.
Хочу, щоб звучання ракет, гармат,
і бомбардування, і крик, і град,
місто знелюдніле та смерті хід —

викорінять все це проговорені слова.
Слухай, називай, обіймай міцніш,
милий, сьогодні найменша у році ніч.

Встигнемо виспатись.
Просто, прошу, лишись.

21.VI.22