Над барбарисом
в камені садженім
місяць несвічений
тінню приляже.

Ти не співатимеш
колоса в полі —
жито не зійде,
зорі забули.

Листя хрущами
шарпає літо,
зламані райдуги
лежать на сітях.

В мертвій долині,
тінню поритій,
сонце пощербиться
на барбарисі.

1.

Сьогодні
я поклав на долоню листок
і подумав про тебе, Богдане Ігоре Антоничу :
не було б затісно в листку,
хрущем
було б не страшно.

Сьогодні
я подумав про дні твої,
Богдане Ігоре Антоничу :
кімнати,
де регочуть грамотні міщани, —
а ти :
на щоках рум’яність, немов від швидкого бігу,
і так дуже хочеться досягнути чогось
там …
там …

2.

Відображення свої
ти дотиком дитинним лишав на живих свідках :
на липі,
на бджолі,
на ласкавих лисицях.
І вони
казали тобі, хто ти.

я знаю :
ти був добрий,
такий, як Божі свідки,
такий, як ті,
що їх мордують рибалки й дроворуби,
такий, яких люблять діти,
такий,
як посли з Золотомор’я.

3.

Сьогодні
я почув, Богдане Ігоре Антоничу,
як пританцювало до тебе чорне весілля —
чорне весілля
в зелених сап’янцях —
і взяло тебе
у вир своїх пісень.

Не було страшно — ні,
бо ти мав друзів
ласкаволистих,
безмежнооких, —
бо ти звав,
як бути самотнім.

Бо щоніч ти слухав
таємні розмови
доброзичливих Співучасників.

Кобзарю! Не дивись ні на хвалу темноти,
Ні на письменницьку огуду за пісні,
І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти:
Дзвони собі, співай в святій самотині.

Не ярмарку тебе гучному зрозуміти
Серед своїх тривог, або пустих утіх.
Нехай турбуються, чи граються, мов діти:
Ти на високий лад не перестроїш їх.

Їх небеса — базар, їх божество — мамона…
Купують, продають, міняють крам на крам,
І буквою свого житейського закона
Готові зруйнувать духовний правди храм.

Готові, і не раз на торжищах великих
«Розпни, розпни його!» — вигукує тиран;
Но не смущається твій дух од криків диких;
Ти — невмирущий цар, ти й над царями пан.

(1890)