Наших спогадів плутанину
і важку зримість предметів,
створених нами,
ми звідти принесли,
де можна світ усвідомити
не як безмежну самотність
в оточенні тиші, а як
силуети будинків
у фіолетовім надвечір’ї і, може,
контури дерев,
розмиті дощем і вітром.
…і тепер
залишаємо в просторі
мармуровий пливкий силует
двох коханців,
позначаючи цим
не нашу мету,
а просто доцільність нашого існування
між зір,
що самотнім своїм світлом схожі
на іскринки сміху
в зеленавих слов’янських очах.