Глибокі очі темряви
німі, як болотяні вікна.
Крислаті рамена темряви
отруйні, як болотяні квіти.
Галуззя темряви черкає
сліпе жабуриння болота —
і кільчаться непевні джерела,
і пурхають сполохані зорі.
Навіщо це невтомне кружляння
по стежках, де залізні стовпи
на закрутах, голих від світла,
простягають німі питання ?
Навіщо світяться хмари,
тремтить в дзвіницях повітря,
і падають в чорне болото
стрункі, переламані тіні ?
І їх постаті, різьблені прóстором,
наповняються рухом коріння,
нахиляються від полум’я вітру,
затуляють обличчя від тиші.
Їх кроки — незакінчені, гострі,
як обірвані, вогкі акорди —
вперто б’ються, напинаються стрілами,
щоб відкрити дорогу до моря.
І воскові привиди падають,
і горить блудна сіль океану,
а на голих, камінних перехрестях
застоялось проміння в ліхтарнях.