І не загубімося в цьому літі.
Алеї прощань, смиренням повиті.
Проспекти спустошень і переїздів.
Провулки пропаж і чужих під’їздів.
Квартал неповернень, до сліз дотичний.
Липнева виснага старих електричок.
Мовчить пасажир. У вікно споглядає.
А там, за вікном, крім полів безкраїх,
він бачить оптичний закон у дії.
І ловить рухомість пласту картини.
Від того і погляд в нього незвичний:
усе зрозумів і важливе вивчив.
Що близько до колій — зникає швидко.
Обличчя людей у порині не видно,
хіба що секунди, в які не вдається
розгледіти в погляді відгул серця.
А те, що далеко, пливе, мов катер.
І часу достатньо, щоб розпізнати.
Неспішно, як хмари. Плавно, як хвиля.
І вітер між цими шарами лине.
Зупинка кінцева уже невдовзі.
Зійде на перон, у запах околиць.
Окраїна міста, начебто — червня.
Він знає: ця подоріж — недаремна.
Узбіччя любовей, шляхи зневіри.
Балкони сміливостей, усміх щирий.
Сади обережностей, стіни вокзальні,
обвіяні ніжністю та печаллю —
він все це не раз і не сотні бачив.
Асфальт, від німих сновидінь гарячий.
І західнє сонце освітить дорогу.
А завтра планується дуже довгим.
18.VII.22