Осінь — стара жебрачка в брудному й барвистому.
Позолоти — каже, — ручку, прикличу тобі всього.
Прикликала шов на горлі, дерево у лікарнянім вікні.
Непомітно обернулася зимою, з кисневим голодом.
Часом тіло не має іншого способу сказати “стоп!”.
Ручка ставить чорнильну пляму на середині розповіді.
Пляма стає чорною дірою,
кометою зі смертоносним хвостом.
Так закінчується юність — із першим загальним наркозом.
Десятиліття разом проклало стежки на наших обличчях,
Легше з них, аніж зі щоденників, прочитувати.
Може, могли би любити дужче, віддавати більше.
Але ресурс вичерпний,
доводиться заощаджувати.
Бачиш, як скальпелі сонця прорізують шкіру хмар:
світло стікає на мости, тунелі та автостради.
Світло просотує тіла холодний мармур,
змушує захлинатись неминучою радістю.
Сніг білим вовком простягнувся від узбіччя до лісу.
Квапиться рука вийняти сонцезахисні окуляри,
поки друга тримає кермо, поки втискаюся глибше в крісло,
поки дорога вужем звивається і петляє.
Складно зчитувати знамення на великій швидкості —
синьо-зелені вказівники, чорні птахи, застиглі на склі.
Чорна безхвоста комета з’являється нізвідки,
зникає в нікуди. І тріскає брунька весняної зливи.
2020