Ноче, котрий це вже раз
тебе чує на собі біла шкіра паперу:
чорну віспу твоїх трьох літер
і незчисленні щеплення твоїх відмінків!
Але знову і знову непритомніє місто
від твоїх постійних епідемій,
і знову вірші густими плямами
виступають на щоках карток.
— Може, це правда, що ти розводишся
у льохах і у темних помешканнях,
і що тебе розносять чорним одягом погребники,
і негри своїми хворими на тебе обличчями!
1962