Пливуть по небу хмароньки
В далекії краї,
Летять із їми думоньки
Щочаснії мої —
Туди, де та криниченька
Холодная дзюрчить,
Над нею та зеленая
Вербиченька шумить;
Схилилася вербиченька,
Мов дівчина смутна,
Неначе задивляється
В криниченьку вона.
А там гаї зеленії,
І луки у квітках,
І пісня розливається
По луках і гаях.
Ой пісня та коханая,
То ріднії слова,
Од їх аж мліє серденько.
Палає голова!
В тій пісні все відбилося,
Що я люблю й любив,
І слухав би впиваючись,
А потім би й зомлів
Під згуки тії ріднії
У рідній стороні…
Туди пливуть ті хмароньки —
Коли б туди й мені!..

1884

Шумують хвилі, сонце сяє,
І море радісно біжить
І гомонить… Чудовий краю,
В тобі б співати й вільно жить!
Синіють гори, хмари в’ються,
Шле усміх небо до землі,
А вітерці — в гіллі сміються,
І чайки тонуть в синій млі…
Се ти, країно, за якою
Тужила так душа моя,
З твоєю піснею палкою,
Що сонцем райдужним сія!
Се ти, се ти!.. Але чому
Я співи згадую колишні,
І ось при спомині цьому
Для мене в’януть квіти пишні,
Марніють барви ясні дня,
Рожеві хмари сутеніють,
І пісня смутку заміня
Усі думки, що в щасті мліють!
Се миле, вбоге і смутне
Життя я бачу України,
Вона привіт мені свій шле
В оці щасливії країни…
Туди, туди вернусь я знов,
Щоб з нею буть і там страждати,
Геть море, сонце і любов,
Я йду для неї працювати!..

1910

Не вірив я в життя по смерті,
Тепер я вірю в диво з див.
Було для мене страшно вмерти,
Умер і нагло знов ожив.

Так само тут: і сонце, й зорі,
І люди наче ті самі,
Але якісь байдужі в горі
І в щасті, в радості — німі.

Весна, зима, і дні, і ночі,
Музика, сміх, і плач, і рух,
Та скрізь, як привід опівночі,
Блукає твій самотній дух.

4 жовтня 1925