Може, так і треба було: випасти з колеса,
зачинитися в мушлі, щоб зализати рани.
Відігріти під ковдрою пуп’янки крил шовкових,
роздивитися сонця райдужні телеграми.
Залишатися вдома, щоб стати домом собі самому,
навести в ньому лад і позбутися заперечень.
Час обмежений. Ми — суцвіття, крихкі, зникомі.
Всі урівняні у тривозі чи то приречені.
Навіть ті, кому скроні стиснула винятковість,
знерухомлені, скам’янілі у пастці часу.
Від волань і заламаних рук жодної користі.
Хто до тебе прийде в повідомлення попрощатися?
Всі твої — близькі і далекі — якимось чином
опиняються поруч. Ближче, ніж коли-небудь,
попри всі дистанції, вшиті попід шкіру вітчизни.
Над порожніми вулицями стало ще більше неба.
Що, як виявилось, потрібно? Харчі та книги.
Їх залишать біля дверей, як дари таємні
на твоє дивовижне звільнення від метушні.
І весна переборює страх свій. І настає.
2019