На базарі рученьки ісклала,
В білій хустці, в сірім піджаці,
Голову на буханець поклала,
Задрімала в хліба на щоці.

У чоботях, в темній спідничині,
В білому горосі-фартусі
Спить собі в базарній хуртовині,
А оса тим часом на осі

Гомонить, по сливах… Задрімала..
Промінь сонця гасне у косі.
На буханець голову поклала,
Продає ті сливи уві сні.

1963

Так, ніби попереду нас ще дуже багато яскравого світла,
Ніби розігнане серце котитиметься м’яко і до самого кінця,
Ковтаючи саме лише світло. І буде ще хтось, хто прийде надвечір
На пляж, щоб разом з Тобою погріти стопи в піску,
І, загорнувшись у Твій рушник, піде, не назавжди.
Любов – як незайнята радіочастота, на якій зрідка хто-небудь
Затримується, аби почути дещо своє. Серце здригається кілька разів
І прокидається до своєї нічної зміни, ніби баптист-п’ятдесятник,
В якого раптом ввімкнувся й почав передавати Ісус.
Зараз, коли заступають на варту ранкові духи, я вже неспроможний
Писати і неспроможний вернутися в сон, бачу лиш світло, яке
Також задихається від густого снігу, коли силкується нас покликати.
Дивлюся на Схід, де ведуть осла і спиняються на ніч довкола теплого
Попелища, згідливо марную своє сім’я, і вже ніколи, певно, не зазнаю
Омріяної терпкості ранкової любові.
«Якою любов’ю я можу тепер з Тобою поговорити?»
Не мине семи місяців, як Ти народиш дитя від Чужого,
Іншого Чоловіка, якого я ще не знаю з лиця

2008

Зеленіють жита, і любов одцвіта,
і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта,
ніби ім’я печальне — Марія…

Ми з тобою одні. Ми у полі одні.
Ти стоїш перед мене, як вечір.
Я дивлюсь на заплакані очі твої,
на покірно похилені плечі…

В небі хмарки біжать… може, буде гроза?
Зацвіли блискавиці над гаєм…
Я не можу сказать, я боюсь розказать,
що тебе я уже покидаю…

Що я можу?.. скажи… Мої дні, мов хрести.
Я не мав і нічого не маю.
Ти стоїш і мовчиш… тільки вітер тремтить,
на плечі твоїм шаль підіймає…

Зеленіють жита, і любов одцвіта,
і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта,
ніби ім’я печальне — Марія…