Моя внутрішня Венеція
врешті виплеснеться за вінця
знесе мости, заллє собою кам’яниці
Ти перестанеш мені снитися
Я не можу спокійно дивитися
в твої розширені зіниці
Мені страшно втонути
таке літо, що в ньому можна втопитися
про невдалій спробі збагнути,
що було на тій плівці
і які реактиви потрібні,
щоб проявити цю таємницю
літо перетворює фотографію на літо-графію
викарбовує на камені твій профіль
це — наріжний камінь
мої вірші про тебе білі, як латаття
це значить, що ці слова таки чисті
бо в інших латаття не росте
після заходу сонця
білі водяні лілії
вимагають вечірньої казки
і засинають
жовті водяні лілії
перехиляють глечики
і напувають собою цей липень