… янголе, не впадь з плеча
Іван Малкович
Дорогою, де пізній листопад
розсипав рис, немов старезний розпис,
місцеві пси ховалися до буд,
немов назавше, хтось ішов.
А ночі кришталевий виноград
уже повис над скромними дахами,
і насінини, схожі на очиці,
летіли вниз, роздерши шов.
По вулиці, не знаючи куди
(принаймні так могло, повірте, здатись),
на рівні щік, плечей чи живота
людини — плив собі Ліхтар.
Світив несамовито на сліди,
шибки, стовпи, немов дантист на зуби.
І розсипалась темрява мов бісер,
і бракло місця для примар.
Тримали не його, наперекір —
це він сталево вів когось за руку.
Дозволив лиш обійми для тепла.
Ні слова більше — час іти.
У чорному й німому поводир
чесав усе услід, аби успіти
за енергійним вектором ліхтарним,
який ширяв, немов вітри.
Ліхтар же самовпевнено шукав,
будив довкола все, що бачив тільки:
знайти хоча б подібного собі
на цих дорогах в час ламкий.
Довкола ані відсвіт, ні луна.
Удвох зі світлом краще, ніж одному.
І поводир тримався так сумирно…
Його вели ясні думки.
3.XII.22