Соцреалізм

Соцреалізм (1932-1988 рр.) — стиль, що офіційно існував у Радянському Союзі та був одним з інструментів пропаганди. Визначальними рисами соцреалізму була ідеалізація радянської дійсності, оспівування пролетаріату та комуністичних цінностей. Не всі поети, що належать до українського соцреалізму писали виключному в цьому стилі: ми цінуємо золоті рядки Максима Рильського, Павла Тичини чи Андрія Малишка, у творчості яких, попри соцреалістичні тексти, існують бездоганне відчуття слова й світу.
У цьому контексті варто згадати про літературознавчу працю Василя Стуса, присвячену творчості Павла Тичини, під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». Вважає, що вона є репрезентативною не лише щодо Тичини, але й соцреалізму в українській літературі загалом.
Василь Стус у цій книзі аналізує еволюцію чи то пак занепад Тичининого таланту, котрий трансформувався під впливом тиску радянських служб, що зробило Павла Тичину співцем соцреалізму. 1972 року після арешту Василя Стуса, «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)» конфіскували, й праця пролежала в архівах КДБ упродовж десятиліть.
Додаємо низку цитат із цієї книги:
• «…фізична смерть тільки наблизила поета до життя, що тепер він куди натуральніший за того манекена якого я бачив у 64 (65?) році».
• «…генієм його зробила українська революція, але своєї місії він став свідомий значно раніше».
• «Тичина — перший поет-оптиміст в українській новітній літературі. Його радість, правда, невкорінена, вона шугає над світом, як птах».
• «”Соняшні кларнети” — це переважно книга передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося — лірика 1917 року і перед нею. І це чи не єдина із збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно».
• «Крапля роси Тичининського таланту світилася всіма кольорами райдуги. Отож, природньо було подумати, що відро води відбиватиме значно більше світу. І краплю роси свого таланту поет розбавив відром води».
• «Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом».
• «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».
• «Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші».
• «Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця, [...] ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою».
• «Народ перестав існувати для Тичини, а Тичина перестав існувати для народу».
• «…поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль».
• «Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту…»
• «Тичини не одживили і роки після XX з'їзду КПРС, коли Рильський і Бажан повернулися до перерваної на 25 років молодості. Тичина цього зробити не міг. Можливо, йому і тут підказала інтуїція: одживлюватись — зарано; попереду ще будуть холоди.»
• Подібних думок над Тичиновою творчістю дотримується і літературознавиця, сучасниця Василя Стуса, Михайлина Коцюбинська, в своїй науковій розвідці «Корозія таланту: болючі роздуми про поезію Павла Тичини і не тільки про неї».